Коли я була маленькою, найбільше любила мамині млинці з малиновим або абрикосовим варенням, ламати іграшки й плакати в дитячому садку, коли наставала пора тихої години.

Я майже ніколи не думала про те, що буде завтра. Новини просто перемикала на мультфільми. Десь до п'ятого класу обожнювала Губку Боба. У магазині ніколи не перераховувала решту. Не хотіла йти до школи. Не хотіла думати про контрольні.

Я просто знала, що світ спокійний. Що нікуди не треба поспішати. Що можна жити сьогоднішнім днем.

А ще моє місто, моє рідне місто, було прекрасним і влітку, і взимку.
Там була така природа: пагорби, невелике озеро зовсім поруч із нашим будинком. У спекотний день ти йдеш вулицею з рушником через плече, взувши величезні батькові шльопанці, які весь час злітають із ніг. Уже передчуваєш прохолодну воду й просто радієш тому, що маєш, і всьому, що тебе оточує.

Дорогою додому зриваєш соняшники край поля, щоб поставити їх у вазу, і думаєш, як будеш сміятися з брата, який обгорів на сонці й тепер змушений маститися сметаною.

Саме про це я й досі мрію.

Щоночі.

Тільки тепер ці сни мають різні фінали. І дуже часто стають кошмарами.
Сьогодні все інакше. Не тому, що я подорослішала. А тому, що в мене забрали щось дуже важливе. Забрали місце, де було так добре бути дитиною.

Я й досі люблю дуркувати. І мені дуже хочеться все повернути.

Але без дому я вже не та людина, якою була колись.
І світ, у який я так міцно вірила, теж перестав існувати.

Як усе це повернути?
Я не знаю.

Можливо, треба стати сміливішою. Серйознішою. Навчитися відповідальніше ставитися до кожного рішення. Приймати і хороші, і важкі дні. Радіти тому, що прожила ще один день.

І вірити, що колись втома мине.

І що одного дня я знайду свій новий безпечний дім.

Місце, де знову буде добре бути дитиною.